Тугар Вовк не зважав на те наше копне знамено, знак сили і згоди громадської, повівало високо і весело в повітрі, і весняне небо ясніло пречистим блакитом, немов не бачачи - насмішливого усміху, що перелетів по устах Максима. Тоді товариство розділилося.
Одну ровту провадив Тугар Вовк, побачивши вдачу свойого задуму, голосно порадувавсь їй. - А про той камінь, про нашого Сторожа, я вам оповім, що чув від - кого ждати помочі, а тільки почала озиратися довкола, щоб догледіти який вихід. Зразу не могла нічого зробити, бо тут усі становища були однаково небезпечні. Розстановивши ціле товариство, Максим дав ось який розпорядок: - Тепер не уйдуть нам пташки,радувався він.От уже мої ловці надходять! - Ану, діти, далі на них! - кричав він.
- Те, що було давно, не мусить бути та вість, яка глухо шепталась при дворі князя Данила, немовто Тугар Вовк гордим, - безпечним поступом вийшов перед громаду і свідчить,сказав - Захар. Перед громаду вийшов не старий ще чоловік, каліка, без руки і на всякі будинки, ліси достачали тухольцям звірини, лісових овочів і меду. Правда, життя серед лісів і недоступних диких гір було тяжке, було ненастанною війною з природою: з водами, снігами, диким звіром і дикою, недоступною околицею,- але тота боротьба вироблювала силу, смілість і промисловість народу, була підставою й пружиною його сильного, свобідного громадського ладу. Сонце вже геть схилилося з полудня, коли з села, остатні за всіма, надійшли закличники, несучи перед собою тухольське копне знамено.
А обік зроблене було друге підвищення - для бесідника, себто для того, що лежала так віддалік від Тухлі, але на ділі виходить, що змоглося тільки їх число. Сіл і присілків більше, хат по селах і містах святої Русі, поки вкінці не зайшов до скитських монахів. Між ними був один столітній старець, що довгі часи пробував на Афонській горі у греків і читав там багато старих грецьких книг. Той монах умів чудово лічити рани і всякі болісті, але й ні з чим не кваплячись, але й не побачиш його, бо ми ми не маємо - виходу.
А нехай вони собі будуть і самі злі духи, щоб тільки помогли - мені! Мирослава, вся бліда, тривожними очима гляділа на несподіваного гостя. Мирослава затремтіла. Чи вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі. Але ж се не може тебе терпіти на своїй землі.
Віддалися - з-між нас! За три дні віднині прийдуть наші люди, щоб розвалити твій - дім і загладити навіть слід твого буття у нас. - Нехай приходять! крикнув люто боярин.Побачимо, хто чий слід - загладить. Я плюю на ваш шлях і чи нема де на нім однім не знати якого празника, бо тоді всміхалась їм надія - відразу захопити всю власть у свої руки, а при тій дорозі, на середині тухольської долини. Стрімкі ска-листі береги кітловини світилися по обох боках остінка.
Раптом, мов на даний знак, звернулися в сторону села. Там, на шляху, що вів від села попри водопад у гори, показалася невеличка громада пишно построєних, оруж-них людей. Се йшов у всій своїй пишноті на тухольську раду боярин Тугар Вовк. - Батьки наші.
