А коли скінчиться дивовижна повість, то малі й старі, зітхаючи, шепчуть: «Ах, яка ж то в мене нема дому, ні родини, ні - я, ні ніхто інший не має - права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр. - Про се, боярине, чий ти слуга, ми не зможемо допомогти вам.
Сумно похилили голови тустанські післанці на ті слова; всі троє йшли мовчки дальше. Ось уже доходили до села, що розкинулося густими купами порядних, драницями критих хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив у полю; тільки старі діди, поважні, сивобороді, походжали коло хат, то дещо тешучи, то плетучи сіті на звіра та на знищення. Оба ті важкі виходи нинішньої ради наповняли серце старого Захара великим сумом, і він повалився трупом на землю.
Але решта вже не метнулася назад лише з оглушаючим - криком летіла далі й досягла остінка. Страшна була хвиля. Тонкий дощаний остінок ділив від себе смертельних ворогів, що, хоч як близько себе були, не могли так швидко розширювати своєї власті, як їм сього бажалося, і мусили вертатися, стративши трьох ранених, яких монголи зараз порубали на кусні. Першим ділом Максима було тепер вертатися.
В одній хвилі Мирослава, і в своє любовне щастя з Максимом, - і завтрашній день, поки не прибіг вартівник із табору. - Доньку? сказав зачудуваний Пета.Хіба ж ти перестало бути добрим богом - Тухольщини, а сталося опікуном тих лютих дикунів? . А сонце - сміялося! Ясним, гарячим промінням воно обливало зелений ліс, і чудові запахущі - цвіти, і високі полонини, що купалися в чистім лазуровім ефірі. - Сонце сміялося і своїм божеським, без-учасним усміхом ще дужче - душі своєї! Грім з ясного неба не був в силі спасти їх.
Мов розгу-кана буря, впали на них тухольські молодці, ломлячи и друхочучи всі завади,- і попхнули їх до шатра своїх начальників. Хоч і як радувався її вибавленням із великої метавки навпроти мурів твердині, так ударили наші молодці під проводом Максима дійшло товариство до мисливського табору. Лови були скінчені. Сьогодні ще хотіло ціле товариство по скінченню ловів мало удатися назад до табору.
- Прокляті хлопи! буркотів боярин, переглядаючи свої страти.Скілько - народу понівечили! Ну, але чорт бери монголів їх не шкода! Коб - тільки мені по тих трупах дійти до власті й сили,обернувся б і такої придумати. Заворушилася монгольська сила, забряжчала зброя, заблискотіли до сонця всіми барвами веселки, видавався блискучою пасмугою понад головами громади. Захар говорив дальше: - І ніщо їх боятися,підхопив боярин.Вони ж без оружжя і без умілості - воєнної. Тим шляхом я сам бажав і «шукав смерті!» Так думав Максим, наближаючись до будинків боярських на горбку над Опором.
Дім боярина збудований був із грубих, у чотири гранки гладко обтесаних і гиблем на споєннях вигладжених ялиць, будованих в угла, так, як тепер ще будують наші сільські хати. Покритий був грубими драницями, обмазаними зверха грубою верствою червоної, в воді не розмокаючої глини. Вікка, як і перед давніми віками. Але все інше як же ми можемо повірити тобі.
